Два сусідні вулики з однаковими корпусами та однаковим взятком можуть поводитися зовсім по-різному: один тихо набирає мед, інший роїться щочервня і зустрічає пасічника хмарою біля льотка. Часто різниця — у породі. Медоносна бджола за тисячі років розділилася на десятки підвидів, і кожен пристосований до свого клімату. Розібратися, яка бджола живе у вас і яка вам насправді потрібна, — одне з найвигідніших рішень на пасіці.
Навіщо знати породу
Порода визначає не забарвлення, а поведінку сім'ї протягом усього року. Кожна має свій набір ознак, і саме їх пасічник помічає під час оглядів:
- Зимостійкість. Скільки місяців без обльоту витримує сім'я, наскільки ощадливо витрачає корм, наскільки чутлива до вогкості й нозематозу. Для Білорусі та середньої смуги Росії це головний критерій.
- Ройовитість. Одні породи закладають маточники за найменшої тісноти, інші роками працюють без роїв. Докладніше про те, як це проявляється і що з цим робити, — у статті про роїння бджіл.
- Миролюбність. Чи можна працювати без рукавичок і тримати бджіл біля хати, чи без димаря до вулика й не підійдеш.
- Продуктивність на конкретному взятку. Є бджоли для короткого бурхливого медозбору (липа, гречка, іван-чай) і бджоли для тривалого слабкого взятку з лучного різнотрав'я. Довжина хоботка вирішує, чи дістануть вони нектар із червоної конюшини.
- Темп весняного розвитку. Ранній вибух сили добрий під ріпак і сади, але небезпечний, якщо головний взяток настає лише в липні.
Дібрати породу під клімат і тип взятку — означає наперед позбутися половини проблем, з якими інакше доведеться боротися ціле літо.
Основні породи медоносної бджоли
Усі породи, про які йтиметься, — це підвиди (географічні раси) одного виду Apis mellifera. Вони вільно схрещуються між собою, тому «чистота» породи на пасіці тримається лише там, де в радіусі кількох кілометрів немає чужих трутнів. Описи нижче — за породними стандартами й типовими спостереженнями пасічників; окремі лінії та сім'ї можуть від них відхилятися.
Середньоросійська (темна лісова) — A. m. mellifera
Споконвічна бджола північної та центральної Європи: історично від Піренеїв і Британських островів до Уралу. Велика, темна, майже без жовтих позначок, з густим опушенням. Хоботок короткий — близько 6,0–6,4 мм, кубітальний індекс низький. Це найзимостійкіша з європейських бджіл: сім'я спокійно витримує 6–7 місяців без обльоту, ощадливо витрачає корм і стійка до нозематозу та падевого токсикозу. Печатка меду — суха, біла.
Вдача — важка. Бджоли злобливі, під час огляду «збігають» з рамки й звисають гронами з нижньої планки, погано переносять втручання. Ройовитість висока: за тісноти в рій може піти пів пасіки. Зате на короткому бурхливому взятку з липи, гречки, іван-чаю середньоросійська працює як жодна інша — за кілька днів заливає магазини. Матка відкладає до 2000 яєць на добу, сім'ї сильні, прополісу збирають мало. Навесні розвивається неквапливо, орієнтуючись на місцевий взяток, а не на календар.
Чисті популяції збереглися в Башкирії (бурзянська бджола, заповідник «Шульган-Таш»), Татарстані, Пермському краї, на Алтаї, у Вологодській та Орловській областях; у Білорусі — залишки на Поліссі й на півночі. У Західній Європі її дбайливо відновлюють під назвами «темна європейська», «abeille noire», «dunkle Biene», «native Irish bee» — на островах Великої Британії, у Скандинавії, Швейцарії, Франції.
Карпатська — A. m. carpatica
Бджола Українських Карпат, передусім Закарпаття. Генетично дуже близька до карніки, і багато зарубіжних учених вважають її східним екотипом карніки, але в Україні, Білорусі та Росії її ведуть як окрему породу з власним стандартом. Сіра, зі сріблястим опушенням, хоботок довгий — приблизно 6,3–7,0 мм, що дає змогу брати нектар із червоної конюшини.
Карпатка миролюбна, спокійно сидить на вийнятій рамці, малоройлива, добре використовує слабкий і переривчастий взяток, рано й дружно розвивається навесні. Печатка суха. Зимує добре — у Білорусі та середній смузі це перевірено десятиліттями, хоча в умовах Сибіру поступається середньоросійській. Серед вад називають схильність до бджолиного злодійства й певну чутливість до нозематозу у вогку зиму. Це наймасовіша порода в пасічників України й Білорусі та одна з найпопулярніших у європейській частині Росії.
Карніка (крайнська) — A. m. carnica
Батьківщина — Словенія, Австрія, Хорватія та Балкани, територія історичної Крайни. Сьогодні це найпоширеніша порода в Європі: вона переважає в Німеччині, Австрії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, помітна в Скандинавії. Зовні дуже схожа на карпатку: сіра, зі сріблястими кільцями опушення, без жовтизни. Хоботок близько 6,4–6,8 мм, кубітальний індекс високий, печатка суха.
Головні переваги — виняткова миролюбність і бурхливий весняний розвиток: карніка виходить із зими невеликим клубом, ощадливо витрачає корм, а з першим пилковим взятком стрімко зростає. Це ідеальна бджола під ранні медоноси: ріпак, сади, акацію, а в Білорусі — під вербу, клен і кульбабу. Зворотний бік — ройовитість: природні популяції рояться сильно, але в сучасних селекційних ліній (Пешец, Скленар, Тройзек, лінії інститутів Німеччини та Австрії) ця ознака помітно послаблена. За доброго взятку карніка може сильно обмежувати червління матки, заливаючи гніздо медом. Прополісу збирає мало. Зимівля в Білорусі та середній смузі — добра за достатніх запасів корму; у Сибіру результати нерівні.
Італійська — A. m. ligustica
Бджола Апеннінського півострова й найчисленніша порода у світі: на ній тримається бджільництво США, Австралії, Нової Зеландії, Південної Америки, Південної Європи. Упізнати її легко за жовтими або золотистими кільцями на черевці. Хоботок приблизно 6,4–6,7 мм, печатка змішана.
Італійка миролюбна, малоройлива, дуже плодюча: матка здатна відкладати понад 2000 яєць на добу, і сім'ї виростають величезними. Бджоли чудово будують стільники, охайні, добре захищають гніздо від воскової молі. Але для північної зими ця порода не створена. Вона не вміє вчасно зупинитися: продовжує вирощувати розплід восени, з'їдає багато корму, зимує великим клубом і погано переносить тривалий період без обльоту, чутлива до нозематозу. До того ж схильна до злодійства й блукання по чужих вуликах. У Білорусі та середній смузі Росії в чистому вигляді трапляється рідко — переважно як складник помісей і бакфасту.
Сіра гірська кавказька — A. m. caucasica
Бджола гірських районів Грузії, Вірменії, Азербайджану та Північного Кавказу. Сіра, як карніка, але темніша, без жовтих позначок. Головна особливість — найдовший хоботок серед усіх порід, близько 7,0–7,2 мм: кавказька бджола бере нектар із червоної конюшини та інших глибоких квіток, недоступних іншим бджолам. Її вважають наймиролюбнішою й найменш ройливою породою: за правильного догляду роїться лише невелика частка сімей.
Кавказька бджола чудово використовує слабкий, розтягнутий взяток і швидко переключається з одного медоносу на інший, але на бурхливому короткому взятку поступається середньоросійській. Печатка мокра, темна — стільники виглядають «залитими». Прополісу збирає багато, аж до заліплювання льотків і приклеювання полотнинки. Зимостійкість низька: порода погано переносить довгу зиму, сприйнятлива до нозематозу, і в північних регіонах її масове завезення у XX столітті обернулося великими втратами. Плодючість маток нижча, ніж в італійки та середньоросійської.
Окремо виділяють жовту кавказьку (долинну) бджолу Закавказзя — з жовтими кільцями, злобливішу й ще менш зимостійку; для північних регіонів вона не годиться зовсім.
Українська степова
Бджола лісостепу й степу України — Полтавської, Кіровоградської, Черкаської областей. Сіра, трохи світліша за середньоросійську, з хоботком близько 6,3–6,7 мм. За вдачею проміжна: помірно миролюбна, помірно ройлива, зимує добре, стійка до нозематозу. Печатка суха. Добре працює на гречці, соняшнику та степовому різнотрав'ї. За межами України трапляється мало, але історично саме вона разом із середньоросійською дала початок далекосхідній бджолі.
Бакфаст
Єдина в цьому списку порода, створена людиною. 1919 року чернець бенедиктинського абатства Бакфаст у Девоні (Англія) брат Адам (Карл Керле) після епідемії акарапідозу, що викосила місцевих темних бджіл, почав схрещувати вцілілі сім'ї з італійською бджолою. Згодом він об'їздив Європу, Близький Схід і Африку, додаючи до породи кров анатолійської, грецької, македонської, сахарської та інших бджіл, і вів добір понад пів століття.
Результат — бджола із забарвленням від жовто-коричневого до темного, миролюбна, малоройлива, дуже плодюча й продуктивна, із сильними сім'ями, які заливають медом багатокорпусні вулики. Печатка суха, прополісу збирає помірно, стійка до акарапідозу. Бакфаст популярний у Німеччині, Данії, Швеції, Франції, Польщі, у Білорусі та в європейській частині Росії. Зимує в тамтешньому кліматі, якщо сім'ї сильні й корму досить, але корму витрачає більше, ніж середньоросійська та карніка.
Важливе застереження: бакфаст — не підвид, а селекційна «порода-комбінація». Свої якості вона зберігає лише за постійного добору. Матка бакфаст, спарована з місцевими трутнями, дає в другому поколінні непередбачуваних, часто злобливих бджіл.
Інші бджоли, про яких варто знати
- Далекосхідна бджола. Не підвид, а популяція, що склалася в Примор'ї та Приамур'ї з українських і середньоросійських бджіл, завезених переселенцями в другій половині XIX століття. Зимостійка, спокійніша за середньоросійську, чудово працює на липі. Головне — вона понад сто років живе поруч із кліщем варроа й виробила помітну стійкість до нього; на її основі в США вивели лінію «російських бджіл».
- Африканізована бджола. Помісь африканської A. m. scutellata з європейськими породами, що з'явилася в Бразилії в 1950-х і заселила Південну та Центральну Америку й південь США. Надзвичайно захисна, ройлива, але стійка до хвороб і кліща. У Європі й у наших краях не трапляється.
- Apis cerana — азійська (східна) медоносна бджола. Це вже інший вид, а не порода. Живе в Індії, Китаї, Японії, Кореї, на Далекому Сході Росії. Дрібніша, сім'ї слабші, меду дає менше, зате є первинним господарем кліща варроа — за тисячоліття навчилася з ним уживатися. З Apis mellifera не схрещується.
Порівняння порід
У таблиці — узагальнені оцінки за породними стандартами й досвідом пасічників. Усередині породи завжди є розкид: селекційна лінія карніки може роїтися менше, ніж «дворова» кавказька бджола.
| Порода | Зимостійкість | Ройовитість | Миролюбність | Хоботок | Печатка | Де працює найкраще |
|---|---|---|---|---|---|---|
| Середньоросійська | Дуже висока | Висока | Низька | ≈6,0–6,4 мм | Суха | Північ, ліс; короткий бурхливий взяток з липи, гречки, іван-чаю |
| Карпатська | Добра | Низька | Висока | ≈6,3–7,0 мм | Суха | Білорусь, Україна, середня смуга; слабкий і переривчастий взяток |
| Карніка | Добра | Середня (у ліній — низька) | Дуже висока | ≈6,4–6,8 мм | Суха | Центральна Європа; ранні медоноси — ріпак, сади, акація |
| Італійська | Низька | Низька | Висока | ≈6,4–6,7 мм | Змішана | Теплий клімат із довгим сезоном; промислові пасіки |
| Сіра гірська кавказька | Низька | Дуже низька | Дуже висока | ≈7,0–7,2 мм | Мокра | Кавказ, південь; слабкий розтягнутий взяток, червона конюшина |
| Українська степова | Добра | Середня | Середня | ≈6,3–6,7 мм | Суха | Лісостеп і степ; гречка, соняшник |
| Бакфаст | Середня | Низька | Висока | ≈6,5–6,8 мм | Суха | Сильні сім'ї у великих вуликах; помірний клімат Європи |
Де які породи поширені
Білорусь і середня смуга Росії
Історично тут жила середньоросійська бджола, але за XX століття її сильно розмили завезеннями: спершу кавказької, потім карпатської та італійської. Сьогодні на ринку найчастіше пропонують карпатку (наймасовіша пропозиція бджолопакетів і маток), карніку різних ліній з Німеччини, Австрії, Польщі та від місцевих репродукторів, бакфаст і, рідше, середньоросійську з племінних пасік Башкирії, Татарстану, Орловської та Вологодської областей. У Білорусі традиційно розводять середньоросійську (поліську) і карпатську бджолу, а карніка й бакфаст за останні роки фактично стали третьою і четвертою породою.
Ризик — везти на північ те, що не створене для шестимісячної зими. Кавказька й італійська бджоли в Білорусі та Підмосков'ї зимують погано: нозематоз, пронос, великі втрати в затяжну весну. Карніка, карпатка й бакфаст зимують нормально, але потребують уваги до запасів корму та сухості зимівлі. І пам'ятайте: куплена матка дає стабільне потомство лише в першому поколінні — далі в справу вступають місцеві трутні.
Північ Росії, Урал і Сибір
Зона середньоросійської бджоли без варіантів. Сім місяців без обльоту й морози до –40 °C переживають лише вона та похідні від неї місцеві популяції. Спроби тримати південні породи в Сибіру регулярно закінчуються загибеллю пасік під час зимівлі. Саме тут працюють заказники й племінні господарства зі збереження темної лісової бджоли.
Південь Росії та Україна
У степу й лісостепу України домінує карпатка, на сході й півдні трапляється українська степова. Краснодарський і Ставропольський краї, Ростовська область — зона сірої гірської кавказької, карпатської та їхніх помісей; тут довге літо й багато видів взятку, і довгий хоботок кавказької бджоли справді себе виправдовує. Бакфаст і карніка теж поширені.
Кавказ
Грузія, Вірменія, Азербайджан, республіки Північного Кавказу — батьківщина сірої гірської кавказької та жовтої кавказької бджіл. Тут діють племінні господарства, звідки маток традиційно вивозили по всьому колишньому СРСР і за кордон.
Європа
Центральна й Східна Європа від Німеччини до Болгарії — царство карніки; у Словенії її закріплено законом як єдину дозволену породу, а словенська бджола «Кранська сивка» — національний символ. У Скандинавії, Нідерландах, Франції, Великій Британії та Ірландії широко поширений бакфаст, а темна європейська бджола зберігається в охоронюваних популяціях: острів Лесе в Данії, Колонсей у Шотландії, частина Ірландії, долини Швейцарії. Італія, Іспанія та Греція — зона італійської, іберійської та грецьких місцевих бджіл.
Америка, Австралія, Нова Зеландія
Власних медоносних бджіл там не було — усіх завезли європейці. Основа промислового бджільництва — італійська бджола та її помісі з карнікою й кавказькою; у США є лінії «російських бджіл» далекосхідного походження. Південну й Центральну Америку заселила африканізована бджола.
Як дібрати породу для своєї пасіки
Універсальної «найкращої породи» не існує, інакше всі давно тримали б лише її. Відштовхуйтеся від трьох запитань.
- Яка у вас зима? Якщо період без обльоту триває 5–6 місяців і довше — ваш вибір середньоросійська або перевірені у вашому регіоні лінії карпатки й карніки. Якщо зима коротка й м'яка — вибір ширший.
- Який у вас взяток? Один бурхливий головний медозбір (липа, гречка, іван-чай) — перевага за середньоросійською та далекосхідною. Ранній взяток з ріпаку й садів — за карнікою та карпаткою. Тривале слабке різнотрав'я — за карпаткою, кавказькою, бакфастом.
- Хто поруч? Пасіка в селі, біля хати, поряд із сусідами — лише миролюбні породи: карніка, карпатка, бакфаст. Злобливій середньоросійській місце на віддаленій точці в лісі.
Найнадійніший орієнтир — що тримають успішні пасічники вашого району вже років десять. Їхні бджоли пройшли добір місцевою зимою, а місцеві трутні будуть такі самі, як у вас.
Помісі та «безпородні»
На більшості пасік живуть не чистопородні бджоли, а помісі. Це саме собою не біда: перше покоління (F1) від чистопородної матки й чужих трутнів часто демонструє гетерозис — сім'ї сильніші й продуктивніші за обох батьків. Проблеми починаються далі. У другому-третьому поколінні ознаки розщеплюються непередбачувано: в одній сім'ї спокійні бджоли, у сусідній — злобливі, у третій — ройливі з поганою зимівлею. Саме звідси «південна матка, яка чудово зимувала перший рік, а потім сім'я пропала»: дочки цієї матки спарувалися з ким завгодно, і зимостійкість бабусі їм уже не дісталася.
Звідси два практичні висновки. Або регулярно замінюйте маток на чистопородних від надійного репродуктора, або ведіть власний добір: виводьте маток лише від найкращих за зимівлею та вдачею сімей, а гірші вибраковуйте. Другий шлях — це і є «місцева бджола», яка за десять років стає кращою за будь-яку завезену.
Племінне районування
Ще в СРСР діяв план породного районування: для кожної області зазначали, які породи дозволено розводити. У Росії цей принцип збережено в законі про бджільництво, і на окремих територіях (наприклад, у Бурзянському районі Башкирії) заборонено завозити бджіл інших порід, щоб зберегти темну лісову. У Білорусі племінну роботу ведуть передусім із середньоросійською та карпатською породами; які породи нині офіційно рекомендовані для вашої області, краще уточнити у ветеринарній службі. У ЄС єдиних правил немає, але в Словенії дозволена лише карніка, а низку островів і долин у Данії, Великій Британії, Ірландії, Швейцарії оголошено заповідними зонами темної бджоли, куди ввезення чужих маток заборонене. Перш ніж замовляти маток здалеку, з'ясуйте правила свого регіону.
Як визначити породу на своїй пасіці
Точної відповіді «на око» не буває, але кілька ознак дають змогу зробити обґрунтоване припущення.
- Забарвлення. Жовті кільця на черевці — італійська кров або бакфаст. Сіра зі сріблястим опушенням без жовтизни — карніка, карпатка чи кавказька. Чорна, велика, з вузькими смужками опушення — середньоросійська. Суміш забарвлень в одній сім'ї — помісь.
- Печатка меду. Біла, «суха» (між медом і кришечкою — повітря) — середньоросійська, карніка, карпатка, бакфаст. Темна, «мокра» (кришечка лежить просто на меду) — кавказька кров. Змішана — італійська або помісі.
- Поведінка на рамці. Бджоли спокійно сидять, матка продовжує червити — карніка, карпатка, кавказька. Збігають донизу, звисають «бородою», кидаються на руки — середньоросійська або злоблива помісь.
- Прополіс. Рясно заліплені льотки, полотнинка приклеєна намертво — кавказький слід. Мінімум прополісу — середньоросійська, карніка.
- Осінь і зима. Сім'я рано припиняє вирощувати розплід і зимує малим клубом — карніка, середньоросійська. Розплід аж до холодів і великий клуб — італійська, бакфаст.
Надійно породу визначають лише в лабораторії. Класичний метод — морфометрія: у 30–50 бджіл вимірюють довжину хоботка, ширину й довжину крила, забарвлення тергітів і передусім кубітальний індекс — відношення довжин двох жилок третьої кубітальної комірки переднього крила. У середньоросійської він низький, приблизно 1,5–1,9, у карніки високий, близько 2,4–3,0, італійська та кавказька — між ними; важливий і дискоїдальний зсув, який у середньоросійської від'ємний, а в карніки додатний. Сьогодні крила фотографують і обраховують програмами, а племінні господарства дедалі частіше підтверджують породу аналізом ДНК. Для звичайної пасіки це рідко потрібно; досить знати, від якого репродуктора матка і як поводяться її дочки.
Що в підсумку
Мода на породи приходить і минає: у 1970-ті всі везли кавказьку бджолу, у 2000-ні — карпатку, нині — карніку й бакфаст. Переживають зиму й дають мед не назви, а районовані, перевірені місцевим кліматом бджоли. Для Білорусі та середньої смуги це середньоросійська там, де можна впоратися з її вдачею, і карпатка або перевірені лінії карніки там, де важливіша миролюбність. На півночі й у Сибіру — лише середньоросійська. На півдні вибір широкий, і там довгий хоботок кавказької бджоли чи плодючість італійки справді дають перевагу.
Хоч яких бджіл ви тримаєте, головний інструмент — записи. Позначайте породу й походження кожної матки, рік її виведення та те, як сім'я зимувала, роїлася й працювала на взятку. За два-три сезони стане видно, які лінії варто розмножувати, а які — замінити. Про те, як сім'ї різних порід готуються до зими і що впливає на результат зимівлі, — у статті про зимівлю бджіл.
